|
| ...ТЕКСТОВІ ПРИКЛАДИ |
 |
|
Текстові приклади
Яйце-райце
Колись-то була птиця-жайворонок царем, а царицею - миш, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця - давай вони зерном ділиться. От одно зерно зайве було. Миш каже:
- Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
- Нехай мені!
Думають вони: що тут робить? Пішли б позиваться, да немає старших [за]їх: немає до кого йти позиваться. Потім миш каже:
- Ну, я лучче перекушу.
Царь це діло согласивсь. Миш кілки що узяла у зуби та в нору і побігла. Тут царь-жайворонок збирає усіх птиць, щоб звоювать царицю-миш; а цариця скликає всіх звірів - і начала войну. Як вийшли в ліс,- то що звірі хотять яку-небудь птицю розірвать, то вона на дерево. Або птиця як возьме, літаючи, бить звірів... Так бились цілий день, а потім увечері осіли усі спочивати. Коли цариця огляділась,- аж немає на войні комашні. Тоді вона приказала, щоб непремінно були на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона уночі полізла на дерево і за одну ніч поодкусувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, кілки що розвиднилось, цариця кричить:
-Ану, вставайте воюваться!
Птиця що підніметься, то і впаде на землю,- так звір і розірве. І цариця побідила царя.
А один орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде один стрілець і побачив, що він сидить на дереві,- як націлиться на його; а той орел та просить його:
- Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану!
Стрілець другий раз націливсь: він ще його просить:
- Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, у які[й] я тобі пригоді стану.
Стрілець ще наміривсь, третій раз; орел знов його начав просить:
- Ей, голубчику-братіку! Не бий мене та візьми до себе,- я тобі у великій пригоді стану.
Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева та й несе його додому. А він йому каже:
- Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки у мене крила одростуть.
А в того чоловіка було дві корові, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Він ту корову за год і ззїв та й каже тому чоловікові:
- Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже одросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка, каже йому:
- Ще в мене мала сила,- заріж іше одну ялівку!
Той чоловік послухав його та й зарізав. Орел і ззїв її за год. Там знову - як полетів... Політав сливе не цілий день; увечері знов [прилетів] та й каже йому:
- Заріж іще і бугая.
Той чоловік думає: "Що тут робити - чи зарізать, чи ні?" А потім каже:
-Більш пропало, нехай і це пропаде!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він як ззїв того бугая, таки за год, а потім як полетів, то літав так високо - аж під хмарою. Коли це прилітає та й каже йому:
- Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене! Тепер же сідай на мене.
Той чоловік питається:
- Що з того буде? А він йому каже:
- Сідай!
Цей і сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу. Той чоловік летить додолу,- коли це орел не дав йому долетіти до землі і підхопив його та й каже йому:
-А що, як тобі здавалось?
А він йому каже:
- Так, наче я уже неживий був.
Тоді орел йому каже:
- Отак саме мені було, як ти на мене націлявсь.
Потім каже:
- Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілось сідать на його,- ну, що ж робить, таки сів. Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, і звідтіль як скинув його з себе - та підхопив його так, може, як на два сажні от землі, та й питається його:
-А що, як тобі здавалось?
Він йому каже:
-Так, зусім наче уже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
-Так само і мені було, як ти другий раз націлявсь.
Та й каже йому:
- Ну, ще сідай!
Той сів. Він як понесе його до самого облака, та звідтіль і пустив його додолу, та підхватив уже коло самої землі, та тоді питається його:
-Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Той йому каже:
-Так, наче мене зовсім не було уже і на світі.
Тоді орел йому каже:
- Отак же само мені було, як ти третій раз націлявсь.
А потім каже:
- Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та будем летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. А він йому каже:
- Іди ж у хату, та як будуть питаться тебе: "Чи не бачив нашого небожа?", то ти скажеш: "Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу".
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
-Слихом слихати, царевича у вочі видати! Чи по волі, чи по неволі?
А він їм каже:
- Добрий молодець усе по [волі] ходить.
Вони його питаються:
- Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на войну,- та ні чутки, ні звістки...
А він їм каже:
-Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Вони йому кажуть:
- Лучче нам його ніколи не бачить, чим оддать тобі яйце-райце.
Тоді він виходить із хати та й каже йому:
-Казали так: “Лучче нам його ніколи не бачить, чим тобі оддать яйце-райце”.
Орел йому каже:
- Летім далі!
Летять та й летять, та й прилітають до його брата; та й тут те саме говорив, що і в його дядька,- таки не получив яйця-райця.
Прилітають до його батька, а орел йому каже:
- Іди у хату, та як будуть питаться за мене, то скажеш, що "бачив і на вічі приведу".
Уходить він у хату, а вони йому кажуть:
- Слихом слихати, царевича у вічі видати! Чи по волі, чи по неволі?
Він їм каже:
- Добрий молодець усе по [волі] ходить.
Вони його стали питаться:
- Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає - четверте літо: десь пішов на войну, та, мабуть, убили його там...
А він їм каже:
- Я бачив, але як дасте яйце-райце, то й на очі приведу.
Батько орла каже йому:
- Нащо ж воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
- Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
Піди ж приводь,- зараз тобі і дамо!
Він уводить його у хату. Тоді його батьки так зраділи, а тому дали яйце-райце і сказали:
- Кілки не розбивай нігде на дорозі; а як прийдеш додому, то погороди загороди великі, а тоді його і розіб'єш.
Він іде та іде, та так схотілось пить йому... Коли це найшов криничку. Тільки що став пить воду, та якось об цебрину і розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернуть із його яйця!.. Верне та й верне. Гониться він за тим скотом: то що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться... Кричить, бідняка: нічого сам не зробить! Коли це іде до його змія та і каже йому:
-Що ти мені даш, чоловіче, як я тобі скот цей ізжену в те яйце?
А він їй каже:
- А що тобі дать?
Вона йому каже:
-Даси те, що без тебе стало дома.
А він каже:
- Дам.
Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала йому у руки.
Він приходить додому, а син йому каже (той, що без його родився, як його дома не було):
- Це ви мене, тату, оддали змії? Ну, нічого, тату: якось будем жить!
Батько хоч трохи і зажуривсь, то що ж робить?
Того сина звали Іваном. От він зараз і пішов до змії. Приходить до неї, а вона йому каже:
- Зроби мені троє діл та й підеш собі додому; а як не зробиш, то я тебе і з'їм!
А коло її хати був великий луг - кілки оком зглянуть! Так вона йому каже:
- Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував і щоб там ізорав і пшениці насіяв, потім зобрав її, в скирти поклав і щоб таки в ту ніч з тії самої пшениці мені булку спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажуривсь. А там близько був мурований стовп, і в тім стовпі була її дочка замурована. Він приходить сюда та й плаче. Вона його питається:
-Чого ти плачеш?
А він каже:
- Як же мені не плакать, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч.
Вона його спиталась:
- Що там таке?
Він їй і розказав. Вона йому каже:
-Це кілки цвіт, а ягід і ніт!
І потім каже йому:
-Як візьмеш мене за жінку, то я тобі усе зроблю так, як вона казала.
Він каже:
- Добре!
Вона йому каже:
- Лягай же тепер спать, а завтра рано щоб устав та понесеш їй паляницю.
Ото пішла до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить,- на тім місці ореться, пшениця сіється - і до світа спекла булку, дала йому, він приніс до неї у хату і положив на столі.
Вона прокидається, вийшла на двір та й дивиться на той луг, що кілки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому каже:
-Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому і загадала:
- Щоб ти оту гору розкопав і щоб тудою Дніпр ішов, а коло того Дніпра построй магазин, щоб байдаки туди приставали і щоб ти туди пшеницю продавав на байдаки. І як я встану рано, то щоб це все було готове.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
- Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:
- Це кілки цвіт, а ягід і ніт! Лягай спать тут, я це все пороблю.
А сама як свисне: так та гора розкопується, Дніпр туди іде, коло його магазин строїться. Кілки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю видавав купцям на байдаки із того магазина.
Змія встає та й дивиться, що все так і зроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому третій раз:
- Щоб ти сю ніч уловив золотого зайця і раненько приніс мені у хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка питається його:
- Що загадала?
Він каже:
- Загадала піймать золотого зайця.
Тоді вона каже:
- Оце вже ягоди настигли: тепер чорти його батька знав, як його і вловить! Одначе ходім до однії скали - там, може, уловим.
Ото прийшли до тієї скали. Вона каже йому:
- Стань же ти над норою; ти будеш ловить, а я піду та буду гонить із нори. І гляди ж: що кілки буде виходить із нори,- бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та гонить. Коли це - вилазить гадюка та й сичить. Він її і пропустив. Вона виходить із нори та й питається його:
-А що, нічого не вилазило?
А він каже:
- Ба ні! Лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й пропустив.
А вона йому каже:
- А щоб тебе: ото самий заєць! Ну, гляди ж, я ще піду; та як буде хто виходить і буде тобі казать, що тут немає золотого зайця, то ти не вірь, а держи його.
Полізла та й гонить. Коли це - виходить така стара баба та й питається того парубка:
-Чого ти, шину, тут шукаєш?
А він їй каже:
- Золотого зайця.
Вона йому каже:
- Де тут він ужавша? Тут його нема!
Сказала це та й пішла од його. Коли це виходить та дівка та й питається його:
-А що, немає зайця? І ніщо не виходило?
Він:
- Ба, ні! Виходила баба стара та спиталася мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: “Тут його немає”,- то я її і пропустив.
Тоді вона каже:
- Чом ти не держав: ото самий заєць! Ну, тепер більше нігде ти його не піймаєш, хіба я перекинусь зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці,- кілки не оддавай їй у руки, бо як оддаси, то вона пізнає і розірве тебе і мене.
Він приніс того зайця, положив його на стільці та й каже їй:
-Нате ж вам зайця, а я піду уже од вас.
Вона каже:
- Добре, іди!
Ото він із тією дівкою давай утікать. Біжать та й біжать. Коли це вона оглядиться, що то не заєць був, а її дочка,- давай доганять, щоб їх істребить. Та сама не побігла змія, а послала свого чоловіка. Він біжить за ними; коли вони чують - аж стугонить земля... Тоді вона каже:
- Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом, та будеш стерегти мене; та як буде питаться тебе: "Чи не бачив парубка і дівки, чи не йшли сюдою?" - то ти скажеш, що тоді ішли, як ця пшениця сіялась.
Коли це - він летить та й питається того діда:
- Чи не бачив тут - не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
-Ба, йшли.
Той питається:
-Давно ж вони йшли?
Дід:
- Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
- Цю вже пшеницю пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувсь назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та давай утікати.
Прилітає змій додому. Змія його питається:
-А що, не догнав? І нікого не стрічав на дорозі?
А він каже:
- Ба, ні! Зострічав: дід стеріг пшеницю, а я його спитавсь, чи не бачив - ту[т] не йшли парубок із дівкою? А він каже: "Ішли тоді, як оця пшениця сіялась". Але ж та пшениця така, що пора косить,- так я і вернувсь.
Тоді змія йому каже:
- Чом ти того діда і ту пшеницю не розірвав? То вони самі! Біжи другий раз за ними, та щоб непремінно розірвав.
Летить змій. Коли ті чують, що летить ізнов змій - аж земля реве, так вона каже:
- Ей, летить ізнов. Зроблюся я манастиром таким старим, що чуть-чуть не розвалиться, а ти ченцем; та як буде він тебе питати, чи не бачив таких-то, то скажеш: "Бачив тоді, як оцей манастирь строївсь".
Коли це летить змій та й питає цього ченця:
-Чи не бачив - не ішли тут парубок і дівка?
А він каже:
Я бачив тоді, як оцей манастирь робили.
А змій каже йому:
- Їх учора не стало, а цей манастирь уже годів сто, як він строївсь.
Сказав це та й вернувся назад. Приходить додому та й розказує змії:
- Бачив одного ченця, коло манастиря ходив, але я його питавсь, то він сказав, що бігли тоді, як оцей манастирь строївсь, але тому манастирові уже годів сто, а їх учора не стало.
Тоді вона йому каже:
- Чом ти не розтерзав того ченця і манастиря не розвалив, то вони самі! Тепер я сама побіжу: ти нікуди не годишся.
Ото так біжить, так біжить... Коли ті чують - аж земля реве і гаряча. Так тоді вона каже йому:
- Ей, отепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама ізроблюсь рибою-окунем.
Ото прибігає вона да й каже до тієї річки:
- А що, утекли!?
Перекинулась зараз щукою - давай гониться за тією рибою: що хоче ухватить, то він повернеться своїм пір'ям гострим до неї, то вона не візьме його. Гонилась, гонилась - так-таки не вловила та подумала воду випить. Стала пить; напилась багато та й лопнула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубку, що був річкою:
- Тепер ми уже не біймось! Ходім до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, кілки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш за мене. А я наймусь у цім селі у кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, зо всіма поздрастувавсь та думає собі: "Як же мені не поздрастуваться з дядьковою дитиною? Та же вони подумають щось погане обо мні". Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував - так і забув за ту дівку.
Ото побув півгода та задумав жениться. Йому посовітували одну гарну дівку, щоб він її брав, а він за цю і забув, що його спасла од змії,- зміїна дочка, що була замурована у стовпі. Ото на тій і заручивсь він.
От перед весіллєм, так увечері, кличуть на шишки молодиць. Прикликали і ту дівку, що він з нею уті-кав,- хоть її ніхто і не знав, що воно за дівка. Стали бгать шишки; та дівка зліпила з тіста голуба і голубку і пустила додолу,- вони стали живі. Голубка і начала говорить до голуба:
- А ти забувсь, як я за тебе луг викорчувала і там пшеницю сіяла, і з тії пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії одніс?
А голуб каже:
-Забув, забув!
Потім знов вона каже:
-А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпр пустила, щоб байдаки ходили до магазина і щоб пшеницю ти продавав на байдаки?
А він каже:
- Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
- А ти забув, як ми ходили удвох за золотим зайцем? Тн за мене і забув?
А голуб каже:
- Забув, забув!
Тоді той парубок і згадав за ту дівку,- за цю таки саму, що голуби поробила,- та ту покинув, а на ці[й] оженивсь. І тепер так живе добре!
СУС 222В* (Миша і горобець) + 313 В, С (Чудесна втеча); Уманський пов. Київської губ., [серед. XIX ст.]. - Народные южнорусские сказки / Издал И. Рудченко. - Вып. І . - К., 1869. с. 141-149.
Старе добро забувається
Ішов дядько у друге село молотить, а тут біжить вовк і каже:
- Сховай мене, дядьку, бо мене охотники хотять убить.
Дядько заховав у мішок і пішов. Ідуть охотники і питають дядька:
- Чи не бачив, дядьку, вовка, що тут десь побіг?
Він каже:
- Бачив... Побіг он туди, в сторону.
Стрільці пішли у ту сторону, куди дядько указував.
Охотники закрились - вовк і питає:
- Чи є охотники?
Дядько каже:
- Уже скрились.
Тоді вовк і каже:
-Ну, тепер випускай мене.
Дядько випустив - вовк і каже:
- Тепер стара сіль забувається. Я тепер тебе з'їм.
Дядько з ним довго войтувався, поки почули і посходились
звірі. Дядько й каже:
- От я його спас, а він мене хоче з'їсти.
Всі звірі загули в одно - щоб з'їсти, а послідня була лисиця,
та й каже:
- Я не повірю, щоб вовк був у мішку.
Вовк розлютувався і вліз у мішок, а хвіст зверху. Лисиця й каже:
- Я не повірю, щоб це його хвіст уліз у мішок.
Вовк заховав увесь хвіст. Лисиця й каже:
- Я не повірю, щоб вовк був у мішку зав'язаний.
Дядько й зав'язав. А лисиця й каже:
- Ану, дядьку, як ви будете вимолочувать снопи, бо я й досі не бачила, як ціпами молотять.
Дядько вже як ішов молотить, то в його був ціп. Тоді дядько й почав молотить - всі звірі розбіглись. Дядько вовка вбив і пішов дальше.
СУС 155 ("Старі хліб-сіль забуваються"); с. Петриківка Катеринославської окр,, [1925 р.].- Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, ф. 1-6, од. зб. 532, арк. 171-171 зв.
Дурний хвелелей
Був собі чоловік Хвелелей, а у його жінка Мелашка. От пішла вона раз у поле, а йому наказує:
- Гляди ж, пшоно стовчи, масло сколоти, та гляди, курчат щоб шуліка не потаскав.
От він курчат на низку пов'язав, щоб не порозбігались, горщик з сметаною до очкура прив'язав, насипав у ступу проса та отто заразом і пшоно товче, і масло колоте, і курчат глядить. Коли це де не взявся шуліка, ухватив крайнє курча, так і потаскав усю низку. Хвелелей за ним, кричить та угору дивиться; спіткнувсь десь, упав та й горщик з сметаною розбив. Вернувсь до ступи та, як не закрив, свині набігли і просо виїли.
- Ну,- каже,- курчат, поки жінка прийде, я висидю; а же невеликий клопіт!
От насипав яєць у решето та й сів. А теща прийшла саме на весілля кликати. Підійшла під вікно та:
- ДрастуйтеІ
А він у сінях - крр!
- Хто там?
- Кррр!
- Це ти, Хвелелей?
- Я.
- Приходьте,- каже,- до нас короваю бгати на суботу.
- Гаразд, прийдемо.
Пішла вона, він устав з решета, пішов за ворота та й сів. Аж ось іде Мелашка з поля.
- Чого це,- пита,- ти тут?
- Еге, кликала мати на весілля, та щоб це зараз і йшли.
Завернув і погнав її. Приходять до тещі.
- Чого це ви так рано? Сьогодня ще тілко вівторок.
-Та Хвелелей казав, щоб зараз йшли.
А Хвелелей:
- Та ми, мамо, тут поки що-небудь поможемо.
- Ну так їдь же ти, Хвелелею, у ліс та нарубаєш нам дров.
Запріг він кобилу, поїхав. Приїздить у ліс. "Що ж,-- дума,- малого зрубать, мало буде, бо на коровай треба жарко, зрубаю великого. А зрубаю великого, один на повозку не ссадю; підставлю її під дуба, то він, як підрубаю, сам і впаде на повозку".
От як упав той дуб, і воза потрощив, і кобилу убив.
- Ну,- каже,- управивсь! Дали чорти батька зна шо.
Пішов з самою сокирою. Іде повз ставок, баче, качки плавають.
- Еге,- каже,- ось уб'ю качку, то буде хоч що зажарити.
Та як пошпуре сокиру на качок, качки ж знялись, а сокира пірнула. Йому про те байдуже, задрав голову, біжить за качками, - ось-ось упаде. Біг-біг, поки і з очей спустив. Вернувсь, давай сокири шукати. Роздягсь, уліз у ставок, лазив-лазив,- де ти її там найдеш? Поки він отто лазив, а щось і сорочку забрало, зоставсь він голий. От діждав він ночі, прийшов, та у хату ніяк же; він у свининець уліз та й заривсь у барлозі. А баби пораються-пораються в хаті та яка вибіжить на двір, до свининця, а він вигляне, то вона і назад, убіжить в хату та й не хвалиться. От вибігла і його Мелашка. Тілко до свининця, а він у барлозі:
- Охо-хо-хо!
- Хто то?
- Та це я.
- Чого це ти тут?
- А винеси штани та сорочку, так скажу.
Побігла вона, позичила у матері батькові штани та сорочку, дала йому. Увійшов він у хату та:
- Ой їсти, ой їсти!
А він дні два, може, нічого вже і не їв.
-Де тобі тепер узять? Бач, ніколи! Лізь на піч, там на комині зостались вареники, то поїси.
Поліз він на піч, а там саме кішка кошенят навела. Він налапав ті кошенята та їсть; доходе вже діло до старої кішки, він за неї, а вона як мекне та з печі:
- У, чортови баби! Добрих вареників наварили, та тілко самий великий і утік.
- Та то ти кошенята поїв!
- Еге ж, авжеж поїв.
Отто одгуляли неділю і понеділок, похмеляються.
- Полізь же,- кажуть Хвелелею,- у погріб та уточи квасу.
От поліз він, підставив відро, одіткнув чопа та й дивиться угору, а собака прийшов та у погріб і загляда.
- Чого ти,- каже,- бісова тварюка, заглядаєш?
Та як пошпуре на його того чопа, закинув ік бісу. А тут уже і квасу ні у віщо точити... Ті ж у хаті ждали та:
- Підіть,- кажуть,- хто, подивіться, чого це так довго Хвелелея нема.
Коли туди, аж там таке!...
СУС (1408) (Чоловік виконує роботу жінки) + 1876 (Курчата на мотузці) + (-1370*) (Ледачий чоловік на яйцях) + 1242* (Дере во у віз) + част. 1681 (Невдачі) + част. 1685 (Дурень одружується) + част. 3691 (Дурень хазяйнує); с. Люботин Валківського пов. Харківської губ., [II пол. XIX ст.].-Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою. - Харьков, 1890, с. 77- 79.
Створення і благословіння світу (богом і сатанаїлом)
Ото як задумав Господь сотворити світ, то й говорить до найстаршого ангела, Сатанаїла:
- А що,- каже,- Архангеле мій, ходім творити світ!
То ходімо, Боже,- каже Сатанаїл.
Ото вони і пішли над море; а море таке темне, сказано, безодне.
Ото Бог і каже до Сатанаїла:
- Бачиш,- каже,- оттую безодню?
- Бачу, Боже.
- Іди ж,- каже,- у тую безодню на саме дно та дістань мені жменю піску. Та гляди,- каже,- як будеш брати, то скажи про себе: “Беру тебе, земле, на імя Господне!”
- Добре, Боже.
І впирнув Сатанаїл у самую безодню, над самий пісок, та й зазлісно йому стало.
- Ні,- каже,- Боже, приточу я і своє імя: нехай буде разом і твоє і моє!
І бере він той пісок та й каже:
-Беру тебе, земле, на імя Господне і своє!
Сказав - сказав. Прийшлося виносити, а вода йому той пісок так і змиває, той так затискає жменю,- але де вже Бог[а] ошукати! - заким вигулькнув із мора, так того піску як не було: геть вода змила.
Не хитри, Сатанаїле,- каже Господь.- Іди знову та не приточуй свого імя!
Пішов знову Сатанаїл, але чорт чортом, знову примовляє:
- Беру тебе, земле, на імя Господне і своє! - і знову піску не стало.
Аж за третім разом сказав уже Сатанаїл:
-Беру тебе, земле, на імя Господне! - І ото уже несе та й не стискає жмені, так і несе на долоні, щоб то вода змила, але дармо! Як набрав повну руку, то так і виніс до Бога.
І узяв Господь той пісок, ходить по морі та й розсіває, а Сатанаїл давай облизувати руку. "Хоч трохи,- думає,- сховаю для себе, а потім,- думає собі,- і землю збудую". А Господь розсіяв.
- А що,- каже,- Сатанаїле, нема більше піску?
- А нема, Боже!
То тра благословити! - каже Господь, та й благословить землю на всі чотирі части, і як поблагословив, так тая земля і почала рости.
Ото росте земля, а тая, що у роті, і собі росте, далі так розрослася, що й губу розпирає. Бог і каже:
- Плюй, Сатанаїле!
Той і зачав плювати та харкати; і де він плював, то там виростали гори, а де харкав, то там скали. От через що то у нас і земля нерівна! Воно ще кажуть, що нібито ті скали та гори, Бог знає, доки б росли, а то Петро та Павло як закляли їх, то вони вже й не ростуть. А ото вже Господь і каже до Сатанаїла:
- Тепер,- каже,- Сатанаїле, тілько б посвятити землю: але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо!
- А добре, Боже,- каже Сатанаїл.
І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаїл і думає утопити Бога, щоби землю забрати. І ото підняв його та й біжить до мора. Спершу на полудень біжить та й біжить, а мора нема; вдарився на північ,- і там не видати. Побивався на всі чотирі части світа,- нігде нема мора, звісно, земля уже так розрослася, що в саме небо уперла краями, та й де вже там теє море! Бачить він, що нічого не вдіє, несе Бога на те саме місце, та й сам коло його лягає.
Полежав трохи та й будить Бога:
-Вставай,- каже,- землю святити!
А Бог йому й каже:
-Не журись, Сатанаїле! Земля моя свячена: освятив я її сеї ночі на всі чотири боки!
с. Хомутинці Вінницького пов. Подільської губ., [II пол. XIX ст.].- Драгоманов, с. 89-91.
Кріт
Були два сусіди, які не могли погодитися на межі. І Все один підорював межу, і через це тягалися по судах, процесувалися. Одного разу суддя сказав:
- Так уже мені надоїло з вами справу вести, що якби земля заговорила, де та межа має бути, то ми щасливі були б.
Той сусід, що все підорював межу, прибіг додому і каже синові:
- Завтра до нас на поле прийде комісія. Сказали, де земля заговорить, там і межа буде. Ходи на поле, викопаємо яму, я тебе там заховаю, а коли почнуть міряти, то ти озвися, що досі земля моя.
Викопали на сусідовім полі яму, заліз туди хлопець, старий зверху все замаскував - і добре.
Другого дня приїхали із суду, почали міряти землю, питають одного сусіда, де має бути межа, питають другого. Хитрий сусід показує межу на рівні того, де його син захований. Другий сусід каже, що неправда. Тоді той говорить:
- То хай земля нам скаже, поки моєї Я по правді хочу. Син хитрого сусіда озивається:
- Тут межа!
А чесний сусід каже:
- Коли ти так по правді говориш, то піди попід землю і на світ не показуйся.
Так судді присудили землю хитрому сусідові. Коли вони поїхали, він почав відкопувати сина, але на тому місці була тільки дірка. Він далі копати - а з сина кріт зробився.
СУС - 831 (Жадібний багач); с. Полик Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл., [1970-ті рр.].- П у ш и к, с. 178-179.
Як пинтя дістав силу і як її втратив
Пинтя народився у Рахові. Він був один у мамки з няньком. Айбо мамка з няньком скоро умерли, і зостався Пинтя сиротою. Забрала його до себе маточка. А та маточка була відьмою.
Раз вночі прийшли до маточки її цімборки. Одна з них увиділа малого Пинтю, що спав на печі. Сказала, що треба би його стратити, бо може їх підслухати. А маточка каже:
- То мій похресник, не кивайте його. Він за день дуже наробиться і спить міцно.
- Треба перевірити, чи спить,- каже та недовірлива відьма. Узяла з печі вуглик і поклала йому на черево. Малий так закусив зуби, що потім не міг роз'єднати челюсті, айбо витерпів.
Відьми наскоро покопали натік, посіяли коноплі. Через якусь годину коноплі зійшли, виросли такі, що можна їх брати. Відьми почали брати коноплі. Одна з них каже:
- Прості люди не знають, яка в сих коноплях сила, а то би ними усі поля засіяли. Правда, це сім'я нелегко дістати.
Тут закукурікав когут, всі почали збиратися. Схопили кожна свою горстку і пішла з хижі. А маточка свою горстку поклала на кіш. Загасила світло і лягла спати.
А Пинтя все видів. Вранці встав, коли маточка ще спала, узяв три коноплини і пішов з хижі. Коноплини сховав, а сам почав ґаздувати: нарубав дров, заніс води. Маточка встала і похвалила його:
- Ну, а тепер іди з ягнятами!
Пішов Пинтя з ягнятами і взяв із собою три коноплинки. Обідрав із них прядиво і зсукав мотузок. "Ба що би з сим мотузком робити?" - думає. А з голови йому не виходить думка, що в тих коноплях велика сила. Упасався тим мотузком і чує, таку силу дістав, що коня би убив. З ким би помоцуватися? А тут ягня залізло в загороду. Верг Пинтя бигарем і поламав ягняті лаби.
До маточки збоявся вертатися і пішов по світу. Дійшов до Хуста. Видить: чоловік оре. "Попрошуся до нього служити",- подумав собі Пинтя і сів на борозну, чекає. Коли той чоловік, орючи, дійшов до нього, Пинтя поклонився і почав проситися за слугу. А той каже:
- Мені скоро самому нічого буде робити, бо кожну ніч приходить сюди чорт і перевертає борозни, як було до орання.
- Я вб'ю чорта! - каже Пинтя.
І на ніч лишився він на полі. Опівночі прийшов чорт. Увидів Пинтю і звідує:
-Що ти тут робиш?
?Тебе чекаю!
- Нащо?
- Хочу тебе провчити за те, що казиш чоловічову роботу!
-Ану, попробуй! - каже чорт і береться з Пинтьою попід сили.
Почали боротися. Чорт сильний, айбо і Пинтя не слабий. Боролися, аж земля двигтіла. Коли запіли перші когути, почав чорт утрачати силу. Тріснув ним Пинтя так, що чорт розпукся.
Вийшов чоловік на поле, дивиться - орання не скажене, а Пинтя спить.
Розбудив його чоловік, дає їсти:
- На, їж. А такого дужого слуги мені не треба.
Пинтя поїв і зібрався в дорогу. Чоловік йому каже:
- Я чув, що хто би убив чорта і вимастився його кров'ю, то був би від куль безпечним - не брали би його.
Пинтя побіг подивитися на місце, де розшибався з чортом. А там на землі якась чорна мастика. Почав він тим маститися. Вимастив лице, руки, ноги, груди, а на плечі вже не вистало.
Подякував Пинтя чоловікові й пішов. Дійшов до Ардялу, а там збираються воювати з турками. "Випробую, як помагає чортова масть",- подумав Пинтя і записався до війська.
Коли пішли з турками воювати, Пинтя був перший. Рубав наліво-направо, а йому не могли нічого зробити. Він лише плечі сокотив. Турки увиділи, що програють, то попросили миру. А Пинті що робити? Пішов знову собі якусь роботу глядати.
Іде дорогою і стрічає старого діда.
- Куди, легіню?
- Роботу глядаю. Та ніхто мене не наймає, бо мені їсти багато треба, і ще бояться моєї сили.
- Ходи зі мною, дам тобі роботу.
А то був старий опришок. Він сказав Пинтьові:
- Ти ходив по світу і видів, що одні живуть багато, а другі бідно. Треба їх якось порівняти.
І почав Пинтя багатих рівняти з бідними. А тоді пани держали бандурів, аби їх обороняли. Та бандури нічого не могли зробити Пинті - розмече їх від себе, як кошенят. Таку силу мав.
Айбо у Хустський замок не міг добратися, бо дуже товсті й високі були мури. Тоді він зробив дерев'яний канон і з того канона розбив замок. Бандури узнали, що у Пинті є фраїрка. Придумали, що вона має узнати, в чому Пинтьова сила. А у тої дівки був брат, якого вона дуже любила. Кажуть їй бандури:
- Мусиш узнати, в чому Пинтьова сила, бо коли ні, то ми твого брата порубаємо.
Задумалася дівка. Добре їй було з Пинтьою, бо всього мала досить - дарував усякі прикраси, одежу, гроші. Любила вона Пинтю, айбо любила й брата. І рішилася вона на зраду.
Прийшов Пинтя до неї, а вона його напоїла добре, прилащилася і звідує:
- Ба чи є хтось сильніший за тебе?
- Тепер ні. Айбо міг би бути.
- А як?
- Якби вперезався моїм гачником.
-Сього їй було треба. Дочекалася, доки Пинтя заснув, і пішла з хижі. Бандури чекали на неї.
- Його сила в гачнику,- каже.
Треба було одного загнати, аби перерізав гачник сплячому Пинті. Загнали брата тієї дівки. Ніж захолодив Пинтю, і він прокинувся. Та вже було пізно - сили не мав. Загойкав дужим голосом:
- Тепер пропав я!
А бандурів налізло - повна хижа. Зв'язали Пинтю і повезли до Королева. Увидів чоловіка, який копав свій город. Заспівав:
Ой коби ти, чоловіче, пішов на Кобилу,
Та увидів дві смереки і березу білу,
Ой коби ти придивився, яке в них коріння,
Не копав би ти в городці пустоє каміння,
Бандури нічого не зрозуміли. А чоловік лишив копання і побіг на Кобилу. Викопав яму між двома смереками і березою і знайшов там гроші.
А Пинтю біля Королева стратили. Від мотуза чортова масть не помагала.
У той час цар знову почав воювати з турками. Послав за Пинтьом, бо не знав, що того уже стратили. А як узнав, то дуже розсердився, бо без його допомоги не мав надії виграти війну. За це на Королево було накладено велику данину.
Від Пинті лишився чобіт. Такий великий, що в нього би вліз чоловік середнього росту. Той чобіт держать у музеї в Ардялу.
СУС - 906** (Герой та йото зрадлива дружина); с. Королів Виноградівського р-ну Закарпатської обл., 1969 р.- Сенько, с. 119-122.
Відьми
Піймать відьму можна очкуром з тих штанів, що на тобі будуть; як побачиш, щоб успів вихватить з очкурні; тоді удержиш. Можно і мотузком, тіки мотузок треба зсучить навпаки, цебто до себе. Як скоче вона на тебе, то хватай за цицьку - то вдержиш, а то викрутиться. Мій дід був запорожець, так мати розказували: війшли вони на двір, а вона доє корову; І війшли вони в хату та і хваляться:
- Що се у нас, тату, корову доє?
А дід зліз з печі та на двір, зайшов з-за тіні й піймав. Приносе в хату.
- Давай сокиру! Лапи і вуха пообрубую!
Вона - перекидаться, вже чим-не-чим: і голкою, а там давай проситься:
- Пустіть,- кае,- і онукам, і правнукам закажу вас обминать.
Дід і випустив її.
* * *
Мій батько тож кае, що знав. Раз мати пішли коров доїть, аж сама кров. Батько й кае:
- Постав її в піч, хай кипить.
А сам взяв ніж такий, що ще ні в якій роботі не був (він так для того й державсь), та й встромив в ту кров. Як закипіло,- а вона й приходе.
- Що се ви топите? - А сама в піч загляда.- Що то у вас кипить?
- Та то на обід молоко паримо,- а горшок так і лелеса по печі, а вона то побіліє, то почорніє, та давай проситься:
- Слобоніть.
- Я тебе,- кае батько,- пущу, а мені щоб корови справні були.
Пошептала вона ввечірі, стали корови доїться.
Олександрівський пов. Катеринославської губ., [II пол. XIX ст.]- Драгоманов, с. 68-69.
Вовкулак переводять через хомут
Гуляли одні люде весіллє. От батько молодої чимсь-то не вгодив боярину.
- Ну, постой же, коли так,- каже боярин,- я ж тобі угожу!
Та узяв хомута і перевів через його молодих, і стали молодиї вовками і повтікали у гай. Довго вони так бігали вовками по гаях і полях, а як захочуть було їсти, то біжать до хлопців-ночліжників. Ночліжники знали, що се за вовки, і годували їх хлібом.
Батько усіх людей просив, щоб чи не поймає хто тих вовків, то щоб перевели їх через хомут. От один чоловік і поймав одного і зробив, як йому казали, і стала з того вовка молодиця, невістка уже, значить, того чоловіка, а другий вовк - син - утік і по сей час ще не поймався і бігає вовком.
Так он єкі є погані люде, і як вони багато роблять зла.
с. Виблі на Чернігівщині, [кін. XIX ст.].-
ГринченкоБ.Д. Из уст народа: Малорусские рассказы, сказки и пр. - Чернигов, 1901, с. 175.
[ Випробування при вступі до Запорозького братства ]
Запорожці, як підмовлять, було, до себе на Січ якого хлопця з Гетьманщини, то перше пробують, чи годиться буть запорожцем. Отто звелять йому варити кашу:
- Гляди ж, вари так, щоб і не сира була, щоб і не перекипіла. А ми пійдем косить. То ти, як уже буде готова, вийди на такий-то курган да й зови нас, а ми почуємо да й прийдем.
От поберуть коси да й пійдуть нібито косить. А де в чорта їм хочеться косить! Заберуться в комиш да й лежать. То оце хлопець, зваривши кашу, вийде на могилу і зачне гукати. А вони й чують, да не озиваються. То він гукає, гукає да й давай плакать:
- От занесла мене нечиста сила між сії запорожці! Лучче б було дома сидіти при батькові да при матері. А то ще перекипить каша, то прийдуть да битимуть, вражі сини! Ой бідна ж моя головонько, чого мене понесло між сії запорожці?
То вони, лежачи в траві, вислухають усе да й кажуть:
- Ні, се не наш! - А далі вернуться до куреня да дадуть тому хлопцеві коня і грошей на дорогу, да й скажуть: - Їдь собі к нечистому! Нам таких не треба!
А як же которий удасться розторопний і догадливий, то, вийшовши на могилу, кликне разів зо два:
- Гей, панове молодці! Ідіте кашу їсти! - Да як не озиваються, то він: - Чорт же вас бери, коли мовчите, буду я й сам їсти! - Да ще перед одходом ударить на могилі гопака: - Ой тут мені погуляти на просторі!
Да затягнувши на весь степ козацьку пісню, і піде собі до куреня, і давай уплітати кашу.
То запорожці, лежачи в траві, й кажуть:
- Оце наш!
Да побравши коси, і йдуть до куреня. А він:
- Де вас у біса носило, панове? Гукав, гукав, аж охрип, да щоб каша не перекипіла, то я почав сам їсти.
То запорожці споглянуть один на одного да й скажуть йому:
- Ну, чуро, вставай! Годі тобі буть хлопцем: тепер ти рівний нам козак.
І приймають у товариство.
[Чигиринський повіт на Черкащині, середина ХІХ ст.] - Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш. - Т. П., СПб., 1856, с. 286 - 288.
|
|
