|
| ХУДОЖНІ ТКАНИНИ |
 |
|
Художні тканини
Довгими осінніми та зимовими вечорами молоді жінки та дівчата збирались на вечорниці. У вільний від хліборобських клопотів час треба було багато встигнути, щоб навесні пишно прибрати до свята хату тканими килимками, скатертинами, ряднами, дівчатам - підготувати свій посаг, щоб рушниками обдарувати дружок і сватів. Селянинові потрібно було чимало різних тканин, адже кожний сам задовільняв свої потреби у виготовленні одягу, обладнанні житла. Тканини були важливою окрасою інтер'єру житла. Узорні рядна, покривала, килимки стелили на лави, постіль, підлогу, скатертинами вкривали столи, верети з поперечними малюнками вішали на стіни. Кожна родина мала багато рушників. Узорчасті, з яскравими орнаментами прикрашали інтер'єр, прості - використовувались для господарських потреб.
У кожній хаті був ткацький верстат. Ткали переважно жінки, а в тих місцевостях, де ткацтво перетворилося на промисел - і чоловіки. Це була важка, виснажлива праця, недарма народ склав прислів'я: "З ткача не буде багача".
Обробка льону, конопель, їх білення чи фарбування - складний і тривалий процес. Виготовляючи різні вироби - скатерки, рушники, килимки, рядна, майстри вміло виявляли й використовували природні й декоративні можливості матеріалу: блиск і шовковистість льону, глибину кольору та пухнастість вовни, рельєфність і лискучість конопель. Знали, що по-різному скручена нитка надає тканині сворідної фактури, цікавих колористичних поєднань.
Застосовуючи різні технічні засоби виконання, досягали основного художнього ефекту в тканинах. Кожне переплетіння створювало свій декоративний лад, свою структуру.
На свято стіл застеляли святковою скатертиною - настяльником. Найбільших християнських свят у році - 12. На кожне свято стіл намагались застеляти відповідною скатертиною. Існували і узори тканин, що утворювались залежні від засобів ткання: "хрестовий", "Великодній", "гречаний", "тарілковий", "писаний", "картатий", "борисівка", "в кружку".
За своїм призначенням тканини раніше поділяли на одягові та хатнього вжитку. З домотканого полотна шили жіночі та чоловічі сорочки, із вовняних тканин і сукна - верхній одяг. До кінця XIX ст. були поширені на Поліссі вовняні з одноколірною основою спідниці, полотняні спідниці, ткані в смуги, або з набивним малюнком - мальованки. На щодень вдягали полотняні спідниці - бурки, поділ яких оздоблювали вовняними нитками у вигляді кольорових смуг сірого, чорного, зеленого кольорів. На Житомирщині побутували фартухи-запаски, виконані килимовою технікою з орнаментацією великою геометричною розеткою. В північних районах Полісся побутували вовняні спідниці - андараки. При цьому крупніші візерунки-смуги розташовувались на подолі, інші - вужчі - розміщувались на решті площини. На лівобережному Поліссі жінки вдягали дві запаски, переткані поперечними смугами, у свята вдягали одноколірні або картаті плахти. Плахти на Чернігівщині виконувались човниковою технікою, переважно вовняними нитками. Плахта ткалась як двобічна тканина, узори складали у квадрати, створені внаслідок регулярного чергування різнокольорових ниток основи і підткання. У квадратах розміщували геометричні мотиви - восьмикутні зірки, ромби, прямокутники. За розмаїттям узорів орнаменти мали назви: "хрещатка", "копитиха", "баклажка", "картата". Кольорова гама залежала від призначення плахти і від віку жінки. Святкові ткали червоними і малиновими нитками, носили їх здебільшого дівчата, напільні-стриманих кольорів для молодиць. Синятку носили літні жінки або вдягали у піст від чого вона отримала назву - пісна.
Голову запинали прозорим полотном, переміткою, а з кінця XIX ст. - хусткою. Рушникові головні убори на Поліссі мали в кожній місцевості свої назви і способи пов'язування. Кінці оздоблювались перебірним орнаментом, їх називали перемітковими заборами. Крім того, ткали значну кількість суконних тканин для верхнього одягу. Сірі свити носили на чернігівському, київському та волинському Поліссі, білі - на північ від Житомира. Темно-коричневий колір природної вовни характерний для свит середньої смуги Волині. Обов'язковим елементом одягу були пояси, які на Поліссі зберігали найдавнішу техніку ткання - вони були сітчастоплетеними. На чернігівському Поліссі пояси були широкі, червоні, оздоблені тканим і вишитим орнаментом яскравих кольорів, у техніці - гладь, стебнівка.
Відомими центрами поліського ткацтва були і досі залишаються Кролевець Сумської області, Іванків Київської та Бехи Житомирської областей.
Наприкінці XIX - на початку XX століття в українському ткацтві найбільш поширеними були три види декоративних технік: ручний перебір (перебірне ткацтво), килимове та ремізно-човникове узорне ткацтво.
В основі техніки перебірного ткацтва лежить принцип вільного розміщення узору на полотні. Тло може бути одноколірним або багатоколірним. Малюнок виконується кольоровими нитками піткання, які прокладаються в нитки основи, що їх майстриня перебирає пальцями (звідси і назва техніки - перебірна). Ця техніка дає широкі можливості майстрам у розміщенні малюнка, колористичному його виконані, відкриває широкий простір для творчої фантазії. Характерною особливістю техніки перебору є рельєфний орнамент, що опукло виступає на тлі полотна. Він досягається завдяки тому, що перебірні тканини тчуть двома видами ниток піткання (бідкання, або уток) - сукупність поперечних ниток тканини, які, перетинаючись з повздовжніми, утворюють переплетіння. Одні нитки піткання створюють поле тканини. Вони переплітаються з основою полотняним або репсовим переплетінням за допомогою двох ремізок і двох підніжок верстата. Другі нитки узорного піткання формують узорний візерунок і переплітають не кожну нитку основи, а цілі групи ниток залежно від способу утворення зева і переплетіння основи з пітканням розрізняється кілька варіантів перебору. Так, якщо нитка узорного піткання проходить по всій ширині тканини, ці техніки мають народні назви "перетик", ткання "під дошку", ткання "на путах". Якщо нитка узорного піткання проходить лише у межах контуру мотиву, то це класичний перебір з його варіантами, що мають локальні назви: "під полотно" і "вибором".
Килимове ткацтво здійснюється на дворемізному горизонтальному верстаті способом переплетення основи відрізками ниток піткання різного кольору лише у межах того чи іншого малюнка або кольору. Залежно від способу поєднання кольорової нитки піткання і основи, розрізняють два види техніки: "на межову нитку" та "у вічко".
Найбільше поширення на всій території України має ремізно-човникова техніка. У ній процеси утворення зева і перекидання ниток піткання здійснюються не вручну, як переборі, а механізованим способом, за допомогою човника та ремізок, що з'єднані з підніжками. Ремізно-човникове ткацтво пов'язане із введенням багаторемізного ткацького верстата, кількість ремізок доходила іноді до 12-16. Поширені у народі поетичні назви витканого: "кривульки", "віконця", "сосонки", "ялинка", "гречка", "борисівка" - відбивають поетичність народного мислення.
Кролевець - один з визначних осередків українського перебірного ткацтва. Кролевецькі рушники приваблюють урочистою святковістю, красою і монументальністю візерунків, що яскріють червоним кольором на білому тлі. Ткацький промисел в Кролевці був розвинутий ще з часу заснування міста (1601р.). Видатні майстри 2-пол. ХVІІІ ст. виготовляли квітчасті килими, рушники, ткані червоним по білому, вибійчані тканини із зображенням птахів, квітів, ромбів. У 1863 р. у місті налічувалось 208 ткачів. Наприкінці 19 ст. узорне ткацтво стало кустарним промислом. Найбільшу славу узорні кролевецькі рушники здобули в XIX ст. Саме в цей час остаточно сформувалось мистецьке обличчя цього центру.
На давніх рушниках кролевецьких майстрів пломеніють стилізовані квіткові мотиви, восьмикінцеві розетки, медальйони "журавлі". Цвітуть "дерева життя", вазони з квітами. Улюбленими були малюнки так званих "свічників", з яких, мов полум'я, піднімаються вгору червоні квіти, збагачені творчою фантазією майстрів. Поширені були так звані "орляні" рушники із двоголовим орлом.
Історія залишила деякі імена ткачів, кожний з яких мав свій стиль, своєрідну манеру виконання. Це Настя Іваницька, Петро Бідний, Лаврентій Ринда та його син Євтихій, онуки Іван та Василій. Для кролевецьких рушників характерним є використання традиційної техніки перебору з ремізно-човниковим ткацтвом.
У наш час мистецтво Кролевця розквітає, набуває нових рис. Заслуга в оновленні традицій цього промислу належить художникові Івану Дударю. Багато років присвятив він пошукам і збиранню старовинних кролевецьких рушників. Вивчення джерел народної творчості, переосмислення їх сприяли народженню нових узорів.
Художники І. Дудар, О. Гавруш, а також талановиті народні майстрині застосовують різноманітні техніки, що дають змогу виконувати складні технічні завдання. Кролевецькі рушники набувають ознак тематичного панно, динамічних вертикальних композицій.
Ще й досі в Іванківському районі Київської області в багатьох селах народні майстрині виробляють рушники, рядна, скатерті‚вони продовжують традиції народного узорного ткацтва. Матеріалом для ткання служила місцева сировина - льон і коноплі. Ткацьким знаряддям тут був горизонтальний дерев'яний верстат, на якому виробляли тканини різних видів. Найхарактернішою технікою була човникова, яка часто поєднувалась з перебором, що зумовило поперечно-смугастий характер візерунків.
Село Обуховичі - центр поліського ткацтва. Тут століттями створювались різноманітні орнаментальні мотиви, певні художні методи оздоблення, вдосконалювались техніки ткацтва. Саме тут створювались відомі іванківські рушники. Домінуючим кольором в них завжди є темно-вишневий та червоний з незначним додаванням білого і чорного. Композиція складається з простих геометричних мотивів, які утворюють смуги складних, графічно чітких орнаментів. Основні візерунки розміщені по краях рушника, а саме від цього залежить і вся композиція рушника. Ткацтво - човникове з використанням перебору.
Провідним майстром в Обуховичах є Ольга Козяр. Тче вона переважно рушники, серветки, скатерки, килимки, які вдало вписуються в сучасний інтер'єр. Багато зусиль докладає майстриня для відродження нині призабутих технік ткання, орнаментальних мотивів - "сосонка", "кружки". Вона застосовує човникове і човникове з перебором ткацтво, комбінує різні матеріали, що значно урізноманітнює фактуру тканин.
На традиціях іванківського ткацтва сформувалася творчість Ганни Верес, заслуженого майстра народної творчості України, лауреата премії імені Т. Г. Шевченка. Основи образного мислення майстриня перейняла від своєї матері, відомої ткалі Марії Посабчук, яка у 1945 році виткала декоративну тканину "Квіти безсмертя". Її символічно-образний настрій породжує асоціації з безмежним горем матері, сумом за полеглим сином. На чорному тлі тканини - ритм зелених, жовтих, білих орнаментальних смуг, що сприймаються як нев'янучі квіти, розсипані по рідній землі на честь героїв.
У своїх рушниках Г. Верес продовжила і розвинула багатовікові колективні досягнення попередників. Улюблені в народі візерунки "зірочки", "рожі", "рачки", "ромби" в її роботах стали масштабнішими й виразнішими, набули монументальності, величності.
Г. Верес будує малюнок рушників на точно вивіреному ритмі чергування широких і вузьких орнаментальних смуг. У домінуючий червоно-вишневий колір вона сміливо вводить додаткові - насичені голубі, зелені, жовті, чорні барви, що надає її виробам виразної декоративності.
Характерна риса творів майстрині - образна змістовність. Квітучість лук, безмежність врожайних полів, стиглість садів образно передають орнаменти рушників "Вишенька-черешенька", " Червона калина над яром стояла", "Щедрість".
Творчість Ганни Верес стала прикладом для її доньки Валентини Верес. Вона створила цикл рушників "Думи мої - пісні мої".
Ткацтво, як і вишивка, лишається найбільш масовим і улюбленим різновидом народної творчості на Рівненщині. Заслужений майстер народної творчості України Ганна Леончук (1917-1980) створила з льону килимки, серветки, скатерті, покривала, рядна, що приваблюють поєднанням нескладних форм дрібного геометричного орнаменту чорного, сірого кольорів з білим кольором полотна.
|
|
