|
| ДЕРЕВООБРОБНИЦТВО |
 |
|
Деревообробництво
Немає іншого художнього матеріалу, який був би на Поліссі таким самим поширеним, загальнодоступним, легким у видобуванні й обробці, як деревина. Вона доступна людині в уже готовому вигляді, запаси її постійно відновлюються природою. У деревини легкість сполучається з міцністю, пружність із в'язкістю. Вона може бути білою і забарвленою, чистою і з різноманітною текстурою, піддається багатьом видам обробки навіть у хатніх умовах, завдяки цьому широко застосовується в усіх галузях господарської діяльності - від будівництва меблярства, виготовлення транспортних засобів до виготовлення предметів побуту речей, іграшок, музичних інструментів тощо.
Хронологічно найбільш ранні та вишукані зразки дереворізьблення, що дійшли до наших днів, мали церковне призначення. Це, зокрема, напрестольний хрест із Благовіщенського храму с. Іваничі Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. Він вирізьблений місцевим українським майстром із деревини, схожої на кипарис, оздоблений кількома багатофігурними композиціями, датований 1576 роком. У позаминулому столітті твір зберігався у Волинському єпархіальному давньосховищі в Житомирі, після І Світової війни - у художньому музеї Харкова, звідки зник під час останньої війни та згодом був придбаний у приватної особи в Києві 1945 року для Київського музею українського мистецтва. Хоч цей унікальний хрест є найдавнішою пам'яткою такого роду в Україні (аналоги збереглися тільки від ХVII ст.), він залишається маловідомим для фахівців і навіть не згаданий у шеститомовій "Історії українського мистецтва", виданій у 1960-х рр.
Високий розвиток хресторізного промислу Полісся засвідчує масова продукція осередку в Києві, зокрема на його північній околиці Куренівці, звідки різьблені кипарисові хрести у великій кількості розходились аж до 1920-х рр. по всій території колишньої Російської імперії. Підраховано, що для створення в Україні протягом ХVIІI ст. кількох тисяч відомих за документальними джерелами різьблених іконостасів, аналоїв, іншого подібного обладнання потрібна була в кожній губернії одночасна праця кількох або навіть кільканадцяти бригад висококваліфікованих різьбярів і позолотників.
На жаль, в 1930-і роки розпочалося масове нищення творів українського церковного мистецтва. На східному та центральному Поліссі воно здійснювалася під гаслом антирелігійної боротьби, на західному Поліссі - в рамках так званої "папфікації" польськими властями українського руху. З дещо меншою інтенсивністю нищення церковних пам'яток продовжувалось і в повоєнні десятиліття. Унаслідок цього із кількох тисяч цінних зразків, створених на землях Полісся, вціліли тільки окремі, головним чином у Києві та більших містах. Наприклад, іконостаси Хрестовоздвиженської (1769 р.), Троїцької (ХVIIІ ст.) та Всіхсвятської (1771 р.) надбрамних церков у Києво-Печерській лаврі, соборів Різдва Богородиці 1752?1763 рр. у Козельці Чернігівської області та Спасопреображенського ХVII ст. у Путивлі Сумської області, Воскресенського храму 1765?1775 рр. у Почепі (тепер Брянська обл.). У Львівському Національному музеї зберігаються царські врата ХVIІ ст. із Різдвобогородичної церкви м. Каменя-Каширського Волинської обл., у декорі яких простежуємо риси більш ранньої ренесансної орнаментик.
Архітектурне різьблення в екстер'єрі споруд порівняно більше розвинене на східному Поліссі - в декорі церковних одвірків , імпозантних брам та у вигадливих деталях оздоблення вітрових дощок і віконних наличників. У західній частині Полісся виразними акцентами житлових і господарських споруд були прикраси завершення даху. Монументальністю відрізнялися так звані "хвігури" - кількаметрові заввишки візерункові хрести з прикріпленими навскоси знаками тортур Христових (списом, драбиною, молотком, обценьками), встановлювані на кладовищах та роздоріжжях Полісся. У декорі переважали виразність силуету та ліній, тоді як придорожні хрести південно-західної України виконувалися здебільшого скульптурно-об'ємними засобами.
Характер застосування деревини в інтер'єрі відрізнявся загладженою фактурою, теплим золотавим тоном, контрастним до холодного сріблясто-сірого, якого дерево набуває ззовні під дією атмосферних чинників. Деталі обробляли тонше, бо їх можна було розглядати зблизька. На відміну від шерхатих зовнішніх деталей будинку, поверхня меблів поступово відполіровувалися в ході експлуатації, ніби "з глибини" виявляючи красу текстурного малюнка. Природний колір темного дуба, смугастої сосни, світлої липи, рожевої верби м'яко гармоніював з біленою піччю, виразною фактурою декоративних тканин.
Держаки жердок, на яких у хаті розвішували одяг, орнаментували профілюванням. Геометричні мотиви переважали в божниках і рамах, а скульптурними "кониками" прикрашали мисники. Еволюція цих оздоб докладно висвітлена за матеріалами села Жукинь над Десною (Шульгина, 1929, с.117-130). На початку ХІХ ст. коники витісували сокирою (доволі близько до натури) безпосередньо з масивної вертикальної дошки біля порога, що служила опорою для полиць. У середині ХІХ ст. коники витісують грубше, схематичніше, вже без деталізованих очей і вух. У цей час витісування нерідко замінюється випилюванням, зображення ще більше узагальнюється, стає кривулькою, круглим або довгастим вирізом. Інколи на ребро мисника накладається планка, перетворюючи виріз на отвір. Угорі ця планка завершується силуетним хрестом чи фітоантропоморфною фігурою, котра зберігає хрестовий обрис.
Наприкінці ХІХ ст. - початку ХХ ст. з'являється новий спосіб: невеличкі коники вирізують окремо з тонкої дошки й потім "наставляють" на ребро мисникового стояка. Нові "наставні" коники виконуються найреалістичніше й засвідчують стійкість місцевої традиції. Вона проходить кілька стадій у своєму розвитку, втрачаючи та знову відновлюючи близькість до натури в зображенні кінської голови, що має у цьому реґіоні давню оберегову функцію, котра поступово переосмилюється на естетичну.
В оздобленні поліського посуду, побутових пристосувань і знарядь праці, які виготовлялися техніками довбання, бондарства, точіння, різьблення, столярства тощо, декоративний ефект випливав із контрасту спокійних округлих об'ємів основної частини та гострої виразності дрібніших за масою деталей - вух, ручок, носиків, елементів із металу, шкіри, текстилю. Як правило, технічний прийом одночасно був естетичним засобом, наприклад, ліщинові обручі-"замки" на діжечках або коновках із клепок, або параболічно увігнуті поверхні посудин, які мали ледь помітне потовщення біля вставного дна. Геометричними мотивами, закомпонованими поздовжніми чи поперечними смугами, скромно прикрашали "праники" для прання, щедріше - "рублі" для прасування, рамки для фото, шухляди столів, ярма. Вузькі полички для ікон - "божники" - найбагатше різьбили на Чернігівщині. Дрібний геометричний орнамент облямовував гравіровані голгофські хрести із знаряддям тортур Христових, зображення священних древес і книг, українських трибанних церков і геральдичних двоголових орлів. Орли, до речі, - датуюча ознака, бо їхні вузькі крила, широко розгорнуті на початку ХІХ ст., пізніше компонуються компактніше щодо тулуба.
На Київському Поліссі візерунки божників не були такими дрібними, як на Чернігівщині, геометричні мотиви поєднувалися з рослинними, частіше зберігали ділянки незайманого тла. Для порівняння, ті самі елементи різьблення на Полтавщині - крупніші, композиції просторіші, більша мистецька роль належить фону, як і у тамтешній вишивці чи килимарстві. Божники на півночі Волині робили коротшими, ніж на сході Полісся, з домінантою прямолінійних ритованих елементів. І взагалі різьблення правобережного Полісся відрізняється від лівобережного меншою заглибленістю в деревину, стриманістю оздоблення, простими розетками. Тут більше застосовують гравірування, різьбу штампом, бондарські засоби і способи декору.
Розвинена традиція поліської інкрустації соломою стала стилістичною і технологічною базою для монументальних панно, виконуваних у 1920-70-і рр. народним художником України, уродженцем м. Борзни на Чернігівщині Олександром Ферапонтовичем Саєнком (1899-1985), а потім - його послідовником Василем Гузієм. Найвищої вправності у виготовленні музичних інструментів досяг уславлений майстер із Мени, що на Чернігівщині, Олександр Корнієвський (1889-1988).
На відміну від Гуцульщини чи Полтавщини, поліський деревообробний промисел дуже пізно вступив у свою новітню фазу - виготовлення виробів для міського споживача, в яких декоративна, сувенірна функція домінує над утилітарною. Новгород-Сіверський різьбяр Анатолій Іванович Колошин (1941 р.н.), повернувшись додому по закінченні Яворівського училища на Львівщині, працював спочатку в манері свого вчителя Й.П. Станька. Згодом освоїв сіверянську традицію. Виразно архітектонічні шкатулки А.Колошин найчастіше вирішує у формі прямокутної скриньки з опуклим віком на профільованих ніжках. Ретельність столярної роботи підсилює враження від чисто виконаної різьби. Використовуючи спільні з сусідньою Полтавщиною елементи й мотиви орнаменту, новгород-сіверський майстер стриманіший у комбінаториці, тяжіє до фризових композицій. Улюблені шестипелюсткові розетки із сливок він будує за допомогою циркуля, подаючи їх як цілими, так і в половинному, полуторному, подвоєному, потроєному вигляді. Характерна для Чернігівщини насиченість візерунка, завдяки збереженню у кожному мотиві хоча б невеличких ділянок незайманого тла - не порушує поверхні, а навпаки - підкреслює її. Послідовниками А.Колошина є його земляки новгород-сіверці А. і С. Бондаренки, В.Ворожбит, А.Іваньков, чернігівці О.Колоша, В.Максунов, М.Панько, С.Савченко, О.Трохименко, А.Яровий.
Найбільшим і найцікавішим серед поліських осередків є тетерівський на Київщині, заснований 1968 року Міністерством лісового господарства України. Спрямовувані головним художником цього відомства В.Парахіним, місцеві майстри Валентин Корякін (1944-1999), Микола Марушак (1949 р.н.), Франц Можаровський (1935 р.н.) та інші виявили в музеях і навколишніх селах довершені зразки місцевого різьблення й викладання соломкою, що визначило стилістичне спрямування осередку.
Ще на початку 1970-х рр. їм вдалося розкрити секрет виготовлення дерев'яних посудин із вставним водонепроникним дном. Воно буває не лише круглим (у кухлях, сільничках, "липівках" на мед), а й еліптичним, гранчастим (у знаменитих тетерівських боклажках), що вимагає найвищої виконавської вправності. Поліські вироби відрізняються сьогодні від аналогів інших регіонів меншою заглибленістю виїмчастого різьблення, стриманістю візерунка, простішими розетками. Тут більше застосовують гравірування, тонування, бондарські прийоми.
Можливості осередку значно розширилися після організації 1980 року біля Тетерева в с. Мигалках майстерень Художнього фонду. Зокрема, різьбярі прислужилися до відродження мистецтва вибійки. Творчо використана багата спадщина: вирізьблені на дошках візерунки справді класичні за своєю врівноваженістю, знайдене гармонійне відношення між ритмом і масштабом тканинної структури, силуетом моделі, орнаментом.
Інкрустація соломою запроваджена у виробництво сувенірів також у Сарненському, Клесівському ліспгоспах (Рівненщина). Тут її тонують у бурякові й зелені барви. Серед продукції, крім шкатулок, є підвазонники, підставки під календарі, карнизи, які декоруються геометричним орнаментом із введенням фігуративних зображень.
Роботам провідного клесівського майстра Василя Степановича Позника (1943 р.н.) властива виразність м'яко модельованих об'ємних деталей, особлива легкість візерунка, стрімкість віртуозної гравірованої лінії, гармонія орнаменту й тла. Особливо приваблюють зооморфні мотиви. Позбавлені натуралізму, вони слугують не тільки додатковою прикрасою, а й орґанічною часткою цілого: скульптурні держаки у вигляді кінських голів чи баранячих фігурок на мірках, сільничках, дотепно узагальнене поросяче рильце на ручці ковганки, улюблені ним лаконічні зображення гравірованих рибок.
Дубнівський ліспгосп Рівненської області пишається бондарським посудом із хвойних порід, ощадливо оздобленим геометричним випалюванням (робота Григорія Івановича Панасюка, 1919 р.н.). Цікаві місцеві зразки розроблено в Ківерцівському лісгоспі Волинської області, наприклад, шкатулки із схожим на фляндрівку так званим карбованим розписом, поширеним у поліському народному меблярстві аж до 1960-х рр. (Іван Іванович Ариванюк, 1948 р.н.).
Наприкінці 1950-х рр. посилюється інтерес громадськості до скульптурних творів. Стають відомими жанрові композиції на фольклорну, історичну, сучасну тематику Антона Гнатовича Штепи (1903 р.н.) з с.Сваричівка Чернігівської області та Михайла Павловича Міняйла (1925-1991) з Охтирки на Сумщині.
Обидва захопилися скульптурою вже в літньому віці. Незалежно від того, зображують майстри добре відомі їм ситуації чи події історичного минулого, їхні кращі роботи приваблюють поєднанням фольклорно-епічної споглядності й теплої ліричності, влучним і спостережливим обігруванням побутових реалій, які звучать символічно. Це "Ішов Кобзар до Києва" (1966) і "Баба-Чарівниця" (1970) А.Г. Штепи, "Посвячення в кошові", "Бандурист", "Спрага" (1970-ті рр.) М.П. Міняйла.
Орнаментальною різьбою А.Штепа передає деталі одягу персонажів. М.Міняйло застосовує орнаменти (від середини 70-х рр.) для оздоблення п'єдесталів. У обох випадках пластика й візерунок взаємодоповнюють себе.
|
|
