|
| ЛОЗОПЛЕТІННЯ |
 |
|
Лозоплетіння
Крім берегової лози та болотного рогозу, що їх використовують у всьому світі для плетіння передусім кошиків, кожен регіон має й інші свої улюблені матеріали. На європейському півдні це пагони верби, ліщини, винограду, липи, бузку, тополі, в Африці - ратанові ліани, на Закарпатті - листя кукурудзяних качанів, на Подніпров'ї - житня солома для плетіння брилів.
Найбільш характерним плетільним матеріалом Полісся було довге й еластичне коріння сосни і ялини, яке заготовляли на лісоповалі. Численні місцеві вироби ХІХ-початку ХХ ст. мають прямі аналоги серед археологічних знахідок ХІІІ-ХV ст. у Новгороді над Волховим, які прекрасно збереглись у місцевому вічновологому грунті (Колчин, 1968, с.30, таб. 38, 80).
Стадіально найдавнішою технікою (переплітення солом'яного джґута тонкими стрічками кореня) виробляли коробки "сівачки", кошелики-хлібниці, вулики, пекарські кошики, величезні "солом'яники" ("кошелі"), що вміщували кільканадцять пудів збіжжя, "коверзуни", за формою подібні до керамічних посудин - глечиків, слоїків, горщиків. В них тримали сипучі матеріали, у жнива використовували і як термоси на воду.
Передусім у поліських районах використовували такі матеріали, як дранка з сосни, дуба й іншої деревини, берест. У заболочених місцевостях особливо зручним для сільськогосподарських робіт виявилося ликове взуття, відоме в Україні від Київської Русі. Ним широко користувались аж до 1960-х рр.
Плели його найчастіше прямим хрестовидним переплетенням. Підошва мала від восьми до кільканадцяти петель ("вушок", "мочок"), крізь які просилювали мотузок ("виборсень", "волоку", "обурень") для прикріплювання до ноги. На початку ХХ ст. в суміжних з Росією місцевостях (Сумщина, Чернігівщина) починають виготовляти міцні густоплетені "лапті-московці" з закритими носками, підбиті зі споду мотузками. В деяких селах виплітали також робоче й повсякденне взуття з мотузок ("гуні").
З другої половини ХІХ ст. земства відкривають майстерні, навчальні пункти з лозоплетіння. Найбільше їх було організовано на Чернігівщині, яка на початку ХХ ст. займала перше місце в Росії за поширенням цього промислу (Краткий обзор, 1914, с.32-35). У 50-ті рр. ХІХ ст. на Остерщині плели базарні й фруктові кошики, потім - дорожні кошики "кубишки", "сундуки". Останні спочатку були "прості" (в один прут), а потім "подвійні" або "шашечні". Пізніше почали виготовлення дитячих возиків. У 22 селах Остерського повіту плетінням займалося 4 519 кустарів, у тому числі майже все доросле населення сіл Микільської і Воскресенської Слобідки, Троєщини, Вигурівщини, Осокорків, які в наш час входять у міську смугу Києва. Навчальні майстерні працювали в окремих селах 3-5 років. Здобувши основи ремесла, місцеві майстри згодом самі навчали односельців. Так формувалися типові для України локальна своєрідність і асортиментно-орнаментальна специфікація плетільних промислів, розташованих переважно в сільських місцевостях, ближче до місць заготівлі лози.
При спільності технічних прийомів і стилістичних засад, у сучасному українському кошикарстві склалися місцеві особливості. Чи не найбільше їх у межах колишньої Чернігівської губернії, де цей промисел віддавна розвинувся найширше. Так у глухівському районі (північ теперішньої Сумської області) високі стінки кошиків, плетених із круглої або колотої лози, майже вертикальні, прямокутні дно і отвір (із ледь заокругленими кутами) приблизно однакового розміру. Такий сухуватий геометризм у вирішенні об'єму компенсується виразним декоративним розчленуванням поверхні виробу на смуги різного тону й фактури. У сусідньому Путивльському районі форма кошиків, плетених із колотого, але білого, непровареного матеріалу, зовсім інша: вони овальні, дно набагато менше від верху, через що стінки мають криволінійно-обтічні поверхні. Форми об'ємів пружні, енергійні. Відтак - відсутність тонального чи візерункового декору тут виправдана.
Перехідний тип між глухівськими та путивльськими складають сумські кошики з заокругленими кутами, так само роблені з розщепленої лози. Їхні стінки трохи похилі, а вінець прикрашено ажурним плетивом. Подібні форми кошиків і в інших районах області, зокрема Охтирському, Шосткинському, Конотопському, хоча тут вони виразніше гранчасті й здебільшого позбавлені сумського візерунку на вінчику. Натомість у них присутній барвний декор.
Особливість Західного Полісся - співіснування кількох близьких різновидів кошиків. Наприклад, у Волинській області майже всі вони з овальним дном, в околицях Луцька - з чотирикутним заокругленим вінчиком, але мають багато істотних варіантів у пропорціях об'ємів і декоративному членуванні поверхні. В усіх різновидах Острозького району Рівненської області верхній вінчик наближається до овалу. Натомість овальне дно переважає тільки в давніших зразках. Серед новітніх трапляються уже і з прямокутним дном, двома ручками і червоно-фіалковими прикрасами по верху. Зовсім позбавлені хроматичного декору зразки плетіння з соснового кореня - шкатулки, таці, фруктівниці тощо. Їхня краса - в звучній ритміці переплетення, що утворює фактуру різного рисунку, нагадуючи то шахівницю, то зубчасті лускатоуступчаті поверхні, то спіральну розетку. За своїми властивостями еластичний корінь поєднує міцність лози і м'якість рогозу, він має рівноматовий полиск поверхні.
Серед сучасних майстрів помітною є мистецька постать Галини Федорівни Кучер (1949 р.н.) із с. Хотянівка Вишгородського р-ну Київської обл. Успадкування родинної традиції лозоплетіння вона поєднує з прагненням оновлювати форми й декор своїх лозяних виробів згідно з сучасними потребами споживачів і вимогами новочасної стилістики. Неабиякий організаторський, автодидактичний і педагогічний хист дозволив їй узяти участь у ряді міжнародних виставок від Києва до Лейпциґа та Парижа, від Москви до Ашгабата й Осаки, освоїти зарубіжні досягнення цього виду мистецтва в ході тривалих стажувань у Німеччині, виховати понад 70 талановитих учнів, створити за сприяння місцевої влади в Обухові під Києвом потужний осередок, що має продовжити в наступних поколіннях розвинену традицію місцевого лозоплетіння.
На відміну від різьби, вишивки, ткацтва, лозоплетіння має вужчий діапазон художніх засобів, орнаментальних можливостей. Форма, стилістика виробів більшою мірою зумовлені їхнім ужитковим призначенням, технічними й технологічними особливостями виготовлення. Етнічна специфіка виявляється передусім у тому, що українське лозоплетіння (як, зрештою, й інші види української народної декоративної творчості) розвивалося переважно на селі, де були сировина, трудові ресурси й можливості збуту виробів. Період найвищого мистецького розквіту - початок ХХ ст., коли до цього промислу були залучені тисячі майстрів, а пересувні навчальні майстерні працювали безпосередньо в селах, що сприяло фольклоризації вдосконалюваних майстернями технічних прийомів і запроваджуваних нових форм. Опосередковано це засвідчує й термінологічна лексика лозоплетіння: назви орнаментальних мотивів однотипні чи й збігаються з назвами аналогічних візерунків у ткацтві, вишивці тощо.
Показово, що наприкінці ХІХ і на початку ХХІ ст. провідними центрами українського лозоплетіння, зокрема поліського, залишаються ті самі місцевості. Застосовуються ті самі способи (простий, густий, дугастий) і техніки візерункового плетіння, зокрема "віконці", "в зубці", "в кістку", "в кружки", "мотузок", "в прутик" тощо. Форми й орнаментальні деталі виробів ХІХ - початку ХХ ст. залишаються у своїй основі стійкими, хоч і будуть надалі видозмінюватися відповідно до побутових умов, міґрувати, оновлюючись у конкретних осередках і несучи ознаки індивідуального почерку майстра.
|
|
