|
| ХУДОЖНЯ ОБРОБКА МЕТАЛІВ |
 |
|
Художня обробка металів
Наявність на Поліссі значних покладів так званої "болотної" руди, легко доступної для видобутку та зручної для виробництва заліза, зумовила давній розвиток обробки металів у численних поліських "руднях" на півночі Волині, Київщини, а особливо - Чернігівщини. Виготовляли інструменти, сільськогосподарські та ремісничі знаряддя, речі побутового, військового, церковного призначення.
Східне Полісся в добу пізнього середньовіччя (XVI?XVIII ст.) було головним регіоном українського зброярства. Зокрема, різні види холодної та вогнепальної зброї, мідні та залізні (чавунні) гармати виробляли в Овручі, Києві, Острі, Ніжині, Глухові, Конотопі, Коропі, Новгороді-Сіверському, Стародубі, Почепі. У деяких із цих міст працювали після доби Хмельниччини пушкарі з Москви і Тули. Далеко за межами України славилися гармати глухівських майстрів початку XVIII ст. Йосипа і Карпа Балашевичів (батька і сина), прикрашені картушами з гербами та написами, карбованими рослинними орнаментами, зображеннями тварин, реальних і фантастичних істот.
Більшість названих міст одночасно були центрами золотарства та срібництва. У Луцьку, Києві, Ніжині й інших осередках працювали окремі золотарські та срібницькі цехи. Документи зберегли імена кількох десятків майстрів: Андрій і Антін золотарі, Іван золотар, Іван Лукіян, Данило і Микита Ковбаса, Пищалка золотар, Сергій золотар, Іван Сергун, Петро Степанович, Іван Тоном, Антін Ярцевський (Стародуб), Дмитро Трохимович (Погар), Іван Авдєєв (Новгород-Сіверський), Микита Басович, Петро Василів, Микита й Остап Іванови, Карл Кепнін, Матяш (Матвій) золотар (Глухів), Максим Гук (Короп), Давид, Іван, Йосиф Конєсарів, Петро Корсакевич, Петро Францієв, Федір Шнурчевський (Ніжин), Іван золотар, Мирон Курбатов, Стефан Кучерявий, Семен і Федір золотарі (Чернігів), Григорій Сазонов, Василь Шиляревський (Козелець), Данило Терещенко (Остер), Мартинко золотар (Сосниця), Семен Полуянов (Березна), Ортюшка Радков (Мена), Левко золотар (Конотоп), Ян Маланкович (Луцьк), Богдашко Федорович (Острог). Але найбільше ювелірів працювало в Києві. Це, зокрема, славетний київський майстер Іван Равич, Дем'ян Любецький, Олексій Іщенко, Михайло Юревич та багато інших.
Ювелірні вироби жертвувалися в значних кількостях монастирям. Наприклад, у ризниці Успенського собору Києво-Печерської Лаври 1789 року зберігалося близько 70 золотих і 500 срібних речей вагою від одного фунта до кількох пудів - окуття престолів, оправи книг, шати ікон, чаші, дискоси, дарохранильниці, панікадила тощо. У Києво-Межигірському монастирі за описом 1790 року згадується 470 таких коштовних предметів, у Ніжинському Благовіщенському монастирі (1771 р.) - понад 170 срібних речей. Пудами вимірювалась вага ювелірних виробів серед майна козацької старшини - дорогоцінні посуд і зброя, клейноди, пояси, табакерки, ґудзики і т.п.
Слід відзначити, що такі речі, хоч і походять з території Полісся, виконувались у загальноєвропейських мистецьких стилях (у той час переважно бароко і рококо) і не мали певної поліської специфіки. Про неї досить важко говорити і щодо золотарських виробів, розрахованих на сільського споживача (нашийні хрести, дукати, дукачі, металеві компоненти намиста), що масово виготовлялися від кінця XVIII до початку ХХ ст. в Чернігові, Ніжині, проте більше характерні для сусідньої Слобожанщини, південної Київщини, Катеринославщини.
Натомість типовим для селянського художнього середовища поліських районів був кований метал ? різноманітні замки та клямки, завіси, окуття дверей і скринь, освітлювальні прилади, надбанні церковні хрести тощо. В усіх цих виробах застосовувались аналогічні засоби художнього вираження. У збережених пам'ятках ХІХ?початку ХХ ст. пружні лінії кованого металу місцями пожвавлюються перекрученням штаби навколо власної осі, спіральними прикрасами, пелюстками пластичних деталей. Специфічно ковальським засобом є ритмічно відігнуті задирки. Так створюється виразний силует виробу, при детальнішому розгляді якого впадає в око рівномірна зернисто-матова фактура кованого металу, гравірована та карбована орнаментика.
Особливо поширеними і цікавими з погляду місцевої своєрідності та мистецької досконалості були розмаїті дверні клямки із різних реґіонів Полісся. На Путивльщині дуже поширені прості великі кільця за розміром руки на тлі серцеподібної бляшаної підкладки, що кріпиться до хвіртки. Під Глуховим переважають клямки, зроблені з подвоєних або потроєних смужок заліза, кінці яких закручуються в кілечка, утворюючи ручку на кшталт дволистка або конюшини. На схід від Десни починається ареал домінування клямок з ручкою у вигляді плескатого язика, оздоблених антропоморфними зображеннями, мотивами мальтійського хреста, баранячих ріжок, зірок.
Якщо впродовж ХІХ - початку ХХ ст. типовими для поліських міст і містечок були ковані архітектурні деталі (кронштейни ґанків, огорожі), то з 2-ї половини минулого століття розширюється використання порівняно дешевого тоді металевого промислового прокату різного профілю й товщини. Набування майстрами досвіду роботи з трубами, кутником, катанкою, арматурним прутом, оцинкованою бляхою, сіткою тощо як із декоративними матеріалами супроводжувалося покращенням естетичного рівня нових типів виробів. Можливо, це в першу чергу стосується надгробних хрестів. Незліченне багатство композицій скрізь досягається комбінуванням усього лише двох-трьох першоелементів, як і в класичному народному мистецтві. Головний засіб виразності - силуетно-графічне зіставлення прямих і спіральних ліній - ледь не в кожній місцевості є своєрідним.
Поруч із звичними ажурно-візерунковими завершеннями країв бляшаних дахів, популярними з початку ХХ ст. повсюдно, сьогодні можна скрізь зустріти квіткоподібні прикраси на колінах водостоків. У Путивлі на Сумщині верхи стовпів, до яких кріпляться ворота, прийнято покривати бляхою з різаними зубчиками. Часом посередині їх влаштовано ще й конусоподібні шпильки, увінчані "сонечками" з бляхи, також зубчастими, зробленими у вигляді двох кружечків, перехрещених у плані під простим кутом, щоб "сонечка" з усякого боку сприймалися круглими.
Завдяки своїй наскрізній ажурності бляшані деталі не просто прикрашають, а й полегшують масивні об'єми великих сучасних будинків. Водночас за принципом контрасту підкреслюється надійна масивність грубої стіни, яка в таких випадках стає фоном, а сама по собі справляла б враження елементарно-геометричної, неприємно важкої форми. Подібно до мережаних країв рушників або торочок на кінцях хустки, бляшаний візерунок акцентує та водночас пом'якшує перехід від щільного, матеріально вагомого до прозоро-повітряного.
Поступова заміна матеріалу малих архітектурних форм з дерева на метал, теслярської та столярської техніки - слюсарною та зварювальною - спричинилися до загального здрібніння масштабів цих виробів, посилення деталізованості, зростання ролі наскрізно-ажурних композицій, кольорового вирішення. Працюючи з металом, майстри освоюють і творчо переосмислюють багату спадщину, нагромаджену в цій галузі міським ремеслом. Тим більше, що в поліських містах і містечках збереглося чимало його цікавих пам'яток, позначених впливом традиційної культури.
М.Селівачов,
доктор мистецтвознавства
|
|
