|
| ВЕЛИКОДНІ ДЗВОНИ |
 |
|
На Великдень кожний селянин старався бодай кілька разів смикнути за мотузок і вдарити в дзвін, бо це, за народнім віруванням, приносило щастя, зокрема... родила гречка. «Після розговіння кожний поспішає першим вийти на дзвіницю і задзвонити, будучи певний, що від цього буде добрий урожай гречки на його ниві».
«На Великдень цілий день дзвонять. Хвалять собі, як хто перший, укусивши паски або свяченого яйця, задзвонить. Проте молоді парубки, що ближче церкви сидять, перебігаються, аби перший задзвонив. Коли з'їдять обід, приходять до церкви і старі, і молоді».
Колись у нас на Україні були такі люди, що вміли дуже гарно видзвонювати на дзвонах — «грати». Ось уривок із спогадів про одного з таких дзвонарів, дзвонаря Андрія з Полтавщини:
«Цей був манастирський послушник, жив у манастирській келії. Він був дзвонарем-віртуозом. Кожної неділі, як тільки світало, він уже був на манастирській дзвіниці і дзвонив. Але як же він дзвонив! На тих дзвонах він виробляв чуда. Всі люди, де б вони не були, в Полтаві та в околиці, вибігали надвір і, як зачаровані, стояли й слухали дзвонаря Андрія,— то були справді божественні звуки, що могли виходити тільки з-під рук Богом обдарованого генія.
Взагалі Андрій був чоловіком здібним, добре начитаним, в його келії було завжди багато книжок, що він їх читав у кожну вільну хвилину після праці. А праця була в нього тяжка, він ходив біля корів, коней та працював у саду. Було, як яке велике свято, як ось Великдень, Андрій уже з самого досвітку на дзвіниці. Він одягав на кожну ногу по вірьовці до п'ятьох невеличких дзвонів, а до п'ятьох інших брав у руки, мотузки ж від трьох найменших дзвонів тримав у зубах. Понад нього у великий дзвін бив його помічник, а два середні дзвони-підчаски допомагали дзвонити ще два хлопці. І то було "тріо", варте уваги самого Бетговена!
Урочистий передзвін тривав півгодини, а як коли, то й більше. Люди, що виходили з церкви, ніколи не йшли додому доти, доки не замовкнуть дзвони. Було, всі постають на площі, позадирають голови й дивляться, як Андрій "грає на дзвонах".
Про дзвонаря Андрія тоді розходилася слава по всій Лівобережній Україні, і письменні люди говорили, що він міг би стати добрим композитором, якби йому дати належну школу.
Але... в 1924 році, коли в келіях манастиря вже засідав большевицький „жилкооп", Андрій заподіяв собі смерть. Він запалив у своїй келії піч, закрив каглу і задушився чадом. Що ж залишилося бідному Андрієві? Він з дитинства звик до церкви, до Богослуження, а дзвони — це була його стихія, без них він жити не міг...»
«Сонце грає»
З давніх-давен існує в нас на Україні повір'я, що на Великдень, під час сходу, сонце «грає».
«Великдень — такий великий празник, що й сонце гуляє, сказано бо: все радується і на небі, і на землі. Як ідеш з обідні й дивишся, воно гуляє: парости по ньому, наче хто мотає туди й сюди».
На Гуцульщині кожен, побачивши сходяче сонце, побожно здіймає накриття голови і, звернувшись обличчям до сходу, віддає йому глибокий поклін, хреститься і шепче слова молитви:
Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, праведне; слава тобі, просвященне!
На Волині вірять, що сонце — «цар неба», що світить і гріє вдень, а вночі ховається за землю, обходить її і на ранок знову з'являється на сході. На Поділлі кажуть, що сонце — це відблиск лиця Божого, і тому воно так яскраво світить. А в селі Забужжя є така казка: «Сонечко в полудень не йде по небі, а трохи спочиває; під вечір іде на спочинок, вночі спить, а раненько встає. На сході жила колись дуже гарна дівчина і, як тільки сходило сонечко, вона його вимивала, витирала гарненько; від того сонечко перше світило ліпше, ніж тепер».
Колись в Ураїні дівчата молилися до сонця. «У нас колись дівчата вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею, лицем до сходу, і чекали сонця. Як тільки сонце появилося, дівчата складали руки, як перед образом, і молилися. Після молитви позначали дерево, під яким стояли, хрестиком на корі. Коли дерево зацвіте, рвали цвіт, плели з нього вінок і надівали на голову, а потім той вінок берегли і ним чарували на любов».
Молитва до сонця, щоб причарувати любов:
Добрий день тобі, сонечко яснеє!
Ти святе, ти ясне, прекраснеє,
ти чисте, величне й поважне;
ти освіщаєш гори й долини, і високії могили,
освіти мене, рабу Божу, перед усім миром:
перед панами, перед царями,
перед усім миром християнським
добротою, красотою,
любощами й милощами;
щоб не було ні любішої, ні милішої
од раби Божої народженої, хрищеної, молитвеної Марії.
Яке ти ясне, величне, прекрасне,
щоб і я така була ясна, велична, прекрасна
перед усім миром християнським на віки віків.
Амінь.
Ранком на Великдень, перед тим, як має сходити сонце, люди відчиняють усі віконниці і відслоняють фіранки на вікнах, а, краще сказавши, усувають все, що могло б не пропустити до хати чародійного проміння великоднього сонця, що, за народнім віруванням, приносить у дім щастя і здоров'я.
|
|
